Стамбул на Новий Рік. Частина 2.

Дата : 08.09.2015
Автор : Ostap
Стамбул на Новий Рік. Частина 2.

Частина 1. На третій день свого перебування у Стамбулі ми вирішили поїхати на азійську частину міста. Для чого зустрілись біля паромної переправи повним складом та погрузились на вже знайомий паром. Двадцять хвилин плаву і ми на паромній станції Кадикьой. Погода нарешті наладилась, ми могли сміливо гуляти без оглядки на неї. Першочергово я хотів знайти офіс однієї контори, що мала продавати квитки на баскетбол. Сьогодні саме мав відбуватись матч Євроліги між Фенербахче та ЦСКА. Нажаль, на тому місці на яке вказувала мапа офісу не виявилось. Шанс потрапити на баскет розтанув. Далі по курсу були відвідини місцевої пошти та фотографування поштової скриньки, це моя давня традиція. Азійська частина була схожа на європейську. Багато закладів харчування, торгівельних площадок, магазинів, людей. По плану були відвідини футбольного стадіону Фенербахче з надією придбати квитки на завтрашню гру. Тому маршрут був складений таким чином, щоб ми поступово наближались до споруди.

Так як йти нам прийшлось вгору по вулиці рухались ми повільно, роздивляючись все навколо, роблячи фото та відео фіксацію побаченого. Проходячи по одній з вулиці побачили спонтанну молитву прямо посеред вулиці. Загорлали звуки з численних приймачів. Люди поскидали взуття попадали на коврики, які взялись невідомо звідки, та почали молитись своєму Богу. Що ж, і так буває. Пройшовши декілька кварталів потрапили на вулицю на якій торгували всіляким цікавим мотлохом та предметами старовини. Подекуди речі лежали прямо на троруарі, там же стояли дивани не першої свіжості. Зайшовши в декілька таких магазинів я роздивився більш уважно асортимент торгівців. Я запитав ціни деяких свічників, але мене не зрозуміли. Тоді ми перейшли з продавцями на всім відомий язик жестів. Я тикав пальцем в якийсь предмет, а вони зі свого боку з кишені виймали певну купюру та демонстрували мені. Мовляв, ось стільки це коштує, юначе. Пройшовши таким чином декілька магазинів пішли далі. І ось вдалечині замайорів стадіон. Ми були на правильному шляху і це радувало. Бо ми були вперше в незнайомій місцевості. Нам було важливо правильно орієнтуватись на місцевості.

Підходячи до стадіону побачили декілька статуй футболістів, що були гармонічно вписані в ландшафт. Навколо стадіонний простір потребує окремого опису. З одного боку невелика алейка та канал з водичкою де спочиває безліч яхт. З іншого доволі велика транспортна магістраль по якій носяться як приватні види транспорту, так і міський транспорт. Також навколо стадіону є багато закладів торгівлі, як і скрізь, декілька пабів, та житлова забудова. Сама ж споруда стадіону містить продуктовий супермаркет, фірмовий магазин атрибутики, автосалон та таке інше. Квиткова каса на щастя була відчинена, про що нам сповістили хлопці продавці в фаншопі. Навіть намалювали імпровізовану невелику мапу на листку паперу, за що їм подяка.

Придбавши квитки, а заодно і ставши офіційними членами великої сімї Ферербахче ггг, рушаємо на невелику прогулянку до каналу з водичкою. Пройшовши декілька сотень метрів туди-сюди присіли на лавці поряд з котами перепочити. Поряд з нами був порожній баскетбольний майданчик з доволі пристойним покриттям та щитами. Нажаль ніде не було видно мяча, тому потренуватись у влучності закидання мяча в корзину цього разу не довелось. Назад вирішили йти вже іншою дорогою. Як тільки натрапили на більш-менш цікавий ресторанчик юркнули в нього. Обрали до вподоби собі страви та напої, почали спілкуватись. Нам майже одразу принесли, як потім виявилось безкоштовно, тарілку хліба та маринованих овочів. Було дуже приємно поласувати цими наїдками. Як основне блюдо я замовив смажений баклажан та мясо, що були порізані шматочками та нанизані на шпажку, як шашлик. Треба відмітити, що ціни в цьому ресторані були на порядок нижчі, ніж в історичній європейській частині міста. Також мені припали до смаку безкоштовні  маленькі мариновані перчики, що стояли в баночці на столі. Ще трохи поговоривши, рушаємо далі. Знаходимо по дорозі бронзового бика, мабуть родича відомого на весь світ Нью-Йоркського побратима, та начищаємо йому роги. Погода потроху змінюється. Окрім того, що починає вечоріти на небі з’являються хмарки, що зменшують частину світла яка потрапляє долітає до нас. Ще трохи пройшовши вулицями натрапили на непогану вулицю з безліччю непоганих магазинчиків та пабів. Хоча може вони були такими з виду.

По дорозі до водного вокзалу ще раз пройшли повз рибний ринок з прекрасними на вигляд вітринами, на яких дбайливо були викладені морські дари. Погрузились вже в знайомий нам плавзасіб та рушили додому. Поки пливли на свій берег сонце остаточно лягло за обрій. Сил бродити містом вже не було, тому ми рушили напряму до себе в готель.

Як і в попередні дні, провели вечір за плануванням наступного дня, трохи посьорфили простори інтернету, відмітились і твіттері і таке інше. На завтра запланували відвідини європейської частини міста, що знаходиться північніше від бухти Золотий Ріг, локальну броварню та родзинку поїздки - футбольний матч.

Ранок передостаннього дня почався близько девятої. Щоб краще відчути атмосферу міста вирішуємо йти пішки від місця своєї дислокації до самої прощі Таксім. Карта гугл підказала, що прийдеться подолати близько 5-ти км, що зовсім небагато. З такою думкою і рушили в пішу ходу. Швидко подолали шлях до вже знайомого Галатського мосту, та пройшовши через нього взяли курс на 61-ти метрову Галатську башту, що видніється здалеку. Звісно зараз ця башта представляє собою комерційний обєкт. Вбудований ліфт, ресторан та клуб в купі з видовою площадкою зробили цю споруду бажаним для відвідин туристами. Романтизм зник разом з комерцією. А раніше башта була частиною оборонної споруди генуезців, обсерваторією, навіть подейкують, що один чолов’яга стрибнув з цієї башти на саморобних крилах та успішно пролетівши над Босфором приземлився на азійській частині міста. Чудеса та й годі. Я вже точно не памятаю скільки просили за можливість «взяти висоту» але ми не стали подовжувати чималу чергу до каси та рушили далі.

Пройшовши ще деякий час дорога почала йти в гору. Прийшлось уповільнитись, хоч і до того ми йшли неквапливо, роздивляючись все довкола. В цій частині міста, а може саме на тих непопулярних маршрутах якими ми крокували було зовсім мало туристів. Старі будівлі з майстернями на перших поверхах, блукаючі коти, галасливі діти. Весь романтизм буденного життя стамбульців. Було приємно поринути в таке життя, покружляти вузькими розбитими вуличками, дихати повітрям старого-доброго Стамбулу. Аж ось не минуло і дві години як ми вирулили на знайому вже нам площу. Одразу кидались в очі великі вітражні вікна магазинів відомих брендів, галасливі натовпи туристів та шум покришок автівок, що утворювався від їх контакту з автодорожнім покриттям доріг. На нашу прогулянку ми затратили більше часу ніж планувалось, тому до броварні ми вирішили їхати на метро, хоча спершу був план подолати всю відстань пішки.

Коли вискочили з під землі на поверхню, то побачили хмарочоси, що стояли поруч та змушували задирати наші голови до гори в марній надії роздивитись їх дахи. Так виглядав один з бізнесових районів міста. Доволі сучасно, я вам скажу. Після того, як ми зорієнтувались на місцевості нам знадобилось 10 хвилин, щоб подолати відстань, що відділяла нас від шуканого обєкту. Без проблем знайшли відчинену калітку над якою була арочка з написом «Bosphorus Brewing Company». Ось вона, рідненька! Потрапляємо в середину. Одразу кидаються в очі планшетні ПК, що стоять на кожному зі столів, яких в цьому закладі багато. Здивувало, що зайнятий лише один стіл за яким сидить парочка та смачно поїдає якісь ласощі з власних тарілок. Ми зайняли столик який нам впав у око, та почали знайомитись з пропозиціями пивоварів. А їй було декілька і не по полтавським цінам, як можна здогадатись. Але то вже деталі. Не щодень випадає можливість відпочивати в такого типу генделі. Продегустувавши трохи відмінного стауту та перекусивши, вирішуємо рушати у бік стадіону, бо до нього не близька дорога. На азійську сторону Стамбулу плануємо їхати на метробусі. Дивна назва для звичайного рейсового автобусу чи не так?! Можливо він називається так бо, як і весь міський транспорт міста не має кондукторів в середині рухомого складу. Натомість всі зупинки огороджені турнікетами потрапити за які можна кинувши жетон, або пікнувши спеціально карткою. Як раз на таких стаціонарних зупинках і ходять контролери, що слідкують за тим щоб зайці не перестрибували турнікети. Зорієнтувавшись на місцевості хутко стрибаємо в потрібний автобус попередньо придбавши на нього квитки.

Незважаючи на те, що я приблизно орієнтувався де нам необхідно покинути затишні стіни автобусу я все ж таки вирішив перепитати в пасажирів. Тим більше багато з них їхали явно туди ж куди й ми, їх видавала атрибутика. Як і годиться, англійською мовою не володів ніхто із мною опитаних, тому перейшовши на жести і метод тикання пальцем в карту двоє хлопців таки второпали про що я. Вони пояснили, що нам необхідно вийти разом з ними, та йти по їх слідам задля того, щоб вийти до стадіону. І дійсно, після того як ми вийшли з автобуса хлопаки повели нас якимись манівцями та згодом вивели на прилягаючу до стадіону територію. Далі вони помчали у своїх турецьких справах. Ми ж почали смакувати предфутбольну атмосферу. Детально про гру не писатиму. Мій звіт про відвідини гри можна почитати черговому номері граундхоппінг зіну «Скитальцы», тому дублювати тут цю інформацію я не буду. Скажу лише, що відвідини гри доставили масу задоволення. Було цікаво. Додому ми повертались вже звичним для себе маршрутом, навіть встигли пограти в китайський різновид покеру поки пливли на поромі.

На останній день нашого Стамбульського вояжу ми не мали особливих планів. Хотіли лише поплавати по Босфору на туристичному поромі та краще роздивитись береги цієї відомої протоки. Ми мали виписатись з готелю об одинадцятій. Тому ранок провели пакуючи речі в валізи та сподіваючись, що за вікном збережеться файна погода. Так як наш літак відлітав пізно ввечері ми мали ще один повний день на те щоб покрутитись містом. Лишивши речі вічливому працівнику готелю на рецепшині рушили гуляти парком Гюльхане, що був зовсім поряд з нами. Чудові дбайливо взрощені квіти, кущики та деревця, гарний ландшафт, коти та навіть папуги, що цвірінькають прямо над головами гуляючої публіки. Трохи побродивши парком рушаємо на майданчик літнього ресторанчику з якого видно величний Босфор та азійську частину міста. Фотографуємось там, гладимо чергових котів та любуємось краєвидами.

Після прогулянки парком рушаємо на давно знайомий причал до води по дорозі прихопивши трохи їжі. Нас тут же починають атакувати перекупщики, що пропонують екскурсії поромом по своїм «бюджетним» цінам. Але ми йдемо безпосередньо в касу де й купуємо квиточки на найближчу двохгодинну подорож Босфором. Тим часом погода знову взялася за своє. На вулиці саме почався дощ. Добре, що ми вже юркнули в теплий перший поверх плавсудна де замостились на м’які та зручні дивани. Не встигли ми присісти, як капітан Себастьян Перейра завів мотори та скомандував повний вперед. Ми почали поступово відпливати від берега. За нами ув'язались декілька сотень голодних галасливих птахів, що прагнули вихопити своїми нахабними дзьобами шмат хліба, що летів у їх бік з рук туристів, що розташувались на верхньому поверсі нашого порому. Вміло маневруючи між безлічі пасажирських суден ми проскочили перехрестя бухти Золотий Ріг та Босфору після чого взяли курс на північ. Пересуватись на всіляких плавсуднах я полюбляю. Водичка позитивно впливає на нервову систему оточення, розслабляє організм та покращує настрій.

З протоки відкриваються чудові види. Європейська частина міста багата на історичні замки та споруди, трошки вище на пагорбах розташовуються більш сучасні будівлі мешканці яких мають унікальну можливість щодень споглядати на хвилі Босфору. На азійській частині розташовані шикарні маєтки біля яких пришвартовані яхти, а задні двори містять басейни. Елітний житловий район де заможні турки гріють свою шкіру під промінчиками сонця, томно поглядають на торгові баржі та туристичні кораблики, що день у день змушують спокійну водичку перетворюватись у хвилі. Під час плавання ми періодично виходили на верхню палубу та стоячи під доволі сильним вітром вдихали справжній морський бриз.

Прогулянка по воді продовжувалась дві години. І коли вона закінчилась, то виходити на вулицю на мокрі тротуари не хотілось. Але робити нічого, требо було знайти теплий ресторанчик де нас мала чекати вечеря, тепло та затишок. З цією задачею ми справились. Присіли в невеликому закладі з типовою їжею, до якої за декілька днів у Стамбулі ми встигли звикнути. Після приймання їжі ще трохи погуляли вже вечірнім містом. Наостанок вирішили придбати в магазині трохи каштанів. Де нас намагався надурити турецький продавець. Але не на тих натрапив. Коли ми вивели на чисту воду цього козла він взагалі повернув нам гроші, забравши назад придбані каштани. Після невдалого шопінгу ми повернулись в готель за своїми речами. У якості подяки лишили патріотичний магніт, закинули на плечі свої рюкзаки та рушили в сторону аеропорту. По накатаній перепливли Босфор, де зловили автобус до аеровокзалу. На вулиці весь час лив дощ, але незважаючи на це ми мчали доволі швидко. Автобус доволі зручно припаркувався прямо біля потрібного нам входу, тому кружляти околицями нам не довелось.

В чергах на реєстрацію стояли сотні людей. Ми влились в одну з черг, та почали поступовий рух вперед. З годом я побачив тітоньку, що вдивлялась в обличчя людей неначе когось шукаючи. І яке було моє здивування коли вона підійшла саме до мене і щось запитала на турецькій мові. Я відповів що не розумію її і вона пішла собі геть. Мабуть моя тижнева щитина на обличчі зробила мене схожим на турецько підданого. До посадки в літак нічого особливого не трапилось не зважаючи на те, що до останнього не було зрозуміло номер воріт вильоту, але то деталі.

В літаку я прокуняв майже весь політ. Мої супутники бачили нічну Одесу над якою ми пролітали, а я навіть снів не бачив. Приземлення у Харкові було м'яким та безшумним. Все таки літаки турецьких авіаліній не такі бляшанки, як залізні птахи МАУ. З аеропорту ми двома автівками рушили на вокзал де покрутились якусь годинку в очікування автобусу на Полтаву. Остання миля до дому зайняла близько двох годин. Повертатись в батьківську хату завжди приємно.

Коментарі
Коментувати новини можуть лише авторизовані користувачі