Стамбул на Новий Рік. Частина 1.

Дата : 26.08.2015
Автор : Ostap
Стамбул на Новий Рік. Частина 1.

 
 Обираючи місце проведення новорічних вихідних цього року я обрав Туреччину. Звісно, не південне її узбережжя з безліччю солодких пляжів, вилизаних готелів та зграями пострадянських хамовитих туристів, а велике і колись величне візантійське місто Константинополь, що наразі зветься Стамбул. Я не буду описувати багаті історичні події міста на Босфорі минулих днів, зупинюсь лише на сьогоденні та на тому, що я бачив на власні очі. Скажу лише, що ідея відвідати це місто, як і годиться виникла Бог знає коли.  Потім вона була відкладена до кращих часів, а ось тільки зараз реалізувалась.
Вилітала наша невеличка компанія з Харкова. Один з нічних рейсів турецького лоукосту люб’язно виділив для нас відносно дешеві квитки. Щоправда і купувала їх більшість людей за три місяці до дати вильоту. Бронювання готелю також було здійснено заздалегіть. І ось три місяці пасивного очікування позаду. Успішно відпрошуюсь з половини робочого дня та стрімглав мчу на маршрутку, що має мене підкинути з Києва до Полтави. Майже п’ять годин дороги і я вдома. Хутко вечеряю, знову хапаю свого наплічника і вже мчу на новий мікроавтобус що має мене підкинути в Харків.
 В Харківський аеропорт я свого часу вже двічі прилітав, томі він був мені знайомий. Невеликий, але охайний з малою кількістю рейсів та відповідно пасажирів. Коли ми потрапили в зал очікування, то в ньому знаходились лише пасажири нашого рейсу, бо інших найближчим часом не було. На табло красувались написи, що рейс в Домодєдово відмінений. Отак поміж українцями, що летіли на відпочинок, та турками, що повертались додому ми скоротали якийсь час. Пізніше без проблем пройшовши всі необхідні процедури та ще трохи почекавши опинилися в теплому літаку, що готувався посеред ночі перемістити нас в Стамбул.
Прилетівши о п’ятій годині, та пройшовши необхідні митні процедури ми обміняли трохи грошей в аеропорту на тутешні ліри. Коли вийшов на вулицю, то мене зустрів дощ. Не великий, але як виявилось затяжний. Доволі швидко знайшовши свій транспорт, погружаємось в нього. Не зважаючи на те, що я проспавши майже весь політ, мене все ж таки клонило на сон, тим паче за вікном чудова мелодія дощу намагалась мене приспати.
 Трохи підзбиравши пасажирів ми рушили в сторону Босфору мокрими азійсько-стамбульсткими дорогами. Вони були чудові, що сприяло моєму тридцяти хвилинному поринанню у сон. Приїхавши на водний вокзал виконуємо коротку перебіжку під дощем до самої будівлі вокзалу. Трошки тупимо поки розуміємо куди нам рухатись і як придбати жетона, а потім без проблем вписуємось в паром, присідаємо на лави та рушаємо на європейську частину міста. Двадцять хвилин плаву і ми причалюємо до континенту з південної частини бухти Золотий Ріг. Тим часом дощ не думає припинятись. Робити нічого – виходимо під дощ, та рухаємося у бік міста. Одразу прикинули, що було б непогано осісти в якійсь харчевні та зорієнтуватись на місцевості. Але пройшовши певну відстань нам так і не трапилось щось пристойне, тому ми вирішили розділитись, бо ми мешкали в трьох різних готелях. З часом ми таки знайшли місцеву забігайлівку в якій і сховались від дощу. Попивши гарячого бардаку (саме так називається турецький чай) дізнаємось у місцевого чоловіка про те де ми наразі знаходимось. Він радо демонструє на карті місце нашої локації. Далі я вже зорієнтовуюсь самостійно куди варто тримати курс. Через якісь двадцять-тридцять хвилин наша невелика компанія заходить в двері нашого теплого та сухого  готелю, лишаємо речі в спеціально відведеній місцині, бо до заселення ще лишається декілька годин, та рушаємо гуляти мокрими вулицями вже без наплічників.
Перше враження від Стамбулу незважаючи на дощ в мене були чудовими. На перший погляд це велетенський ринок, що називався містом. Всі перші поверхи будівель зайняті магазинами, пабами, готелями та іншими торгівельними точками. Продавці здатні сказати пару слів на будь якій мові світу, чим приємно дивують покупців. Хоча репетують вони так голосно, що здатні заставити чути глухого! Окреме речення заслуговують коти. Вони скрізь. Чекають поки їх погладять, або підгодують місцевими ласощами. 
Пару трійку годин ми переважно переховувались в теплих та сухих магазинів, аж ось підійшов час заселення в готель. Нас направили на другий поверх, видавши ключ та вказавши номер кімнати. Незважаючи на те, що коридор був довжелезним наша кімната знаходилась поряд зі сходами, що було доволі зручно. За дверима нас чекала доволі аскетична кімната. Три ліжка, два вікна, мийка, маленький телевізор, вішак та світильник на стелі, а також круглий стіл, який тут же був названий святковим і на нього перекочувало трохи їжі з наших котомок. Перекусивши с’їсними припасами привезеними з Батьківщини та запивши місцевим винним напоєм лягаємо на денний перепочинок. Нічна дорога та ранкове вологе гуляння дались в знаки – ми були втомленими.
 Проспавши майже до сьомої години прокидаємось. Саме час перевірити на гарячу воду душ та потроху збиратись зустрічати Новий Рік, що мав уважить нас своєю присутністтю з години на годину. Тим часом дощ і не думав зупинятись. Він то напускався, то зменшувався. І дивлячись з вікна навіть здавалось, що він закінчився і тільки поодинокі краплі скапували з даху. Але варто було вийти на вулицю, як стало зрозуміло, що прийдеться бути нам сьогодні рясно окропленими дощем ще раз. Робити нічого – йдем на місце зустрічі з іншою частиною нашої компанії. 
 В нас не було плану зустрічі Нового Року, тому ми були вільні і могли рухатись в будь який зручний для нас бік. Спершу ми хотіли присісти в одному з ресторанів під Галатським мостом. Це міст, що з’єднує дві європейські частини міста та проходить над бухтою Золотий Ріг. По верхній частині їздять автівки та рибачать рибалки, а знизу є пішохідна частина де працює купа зазивал, що горланять не гірше за чайок. Накинувши пару кіл повз ресторани таки присідаємо в одному з них, але потім швидко тікаємо звідти бо і ціни там кусючі і атмосфера ну зовсім не душевна. Вирішуємо йти далі на зупинку трамвая щоб їхати на площу Таксім, де по нашив відчуттям мав би бути двіж. Поки їхали туди протестували місцевий трамвай а також фунікулер, що є частиною системи міського транспорту. Взагалі то міський транспорт Стамбулу то окрема довга історія. Старовинна і цікава, а що саме найголовніше зручна в користуванні, що дуже важливо як для жителів міста, так і для багатьох туристів. Звісно, цін на метро або автобус по три копійки, як в Україні немає, проте і рухомий склад транспорту не такий занедбаний, як в ненці.
 Отже, ми на одній з центральних площ міста будо дуже людно. Йшов невеликий дощик. Люди ховаючись під парасолями та капюшонами впевнено кудись крокували. Ми влились в один з численних потоків людей що рухався від площі по вулиці сподіваючись натрапити на якесь дійство. Пройшовши хвилин п’ятнадцять та не побачивши нічого особливого крім репета та регота турок вирішуємо повертатись назад. По дорозі нам праплялись міні загони міліціантів. Ці молоді юнаки виглядали підтягнутими та спортивними, а їх уніформа лише підкреслювала їх статність та приналежність до державних спостерігачів за законністю подій, що відбувались навколо.
Бій курантів якого не було ми зустріли на площі Таксім, куди повернулись після невеличкої прогулянки вулицями. Дивно, але не було помічено жодної хлопавки чи бодай феєрверку. Свято без свята. Хоча люди повисовувались з вікон готелів , вікна яких виходять на площу, та дивились на мокрих людей, що снували прямо в них під вікнами. Ще трохи покрутившись поміж людей ховаємося в тунель фунікулеру та їдемо додому. Вже під’їзжаючи до домівки на трамваї він раптово зупинився та відкрив двері. Ми не довго думаючи вискочили, так як вагон був забитий під зав’язку. Виявилось, що перед нами машина швидкої допомоги наїхала на запобіжну огорожу та застряла. Тут же купа хлопців підбігла до неї та намагалась виштовхати її на рівну ділянку дороги. Не дочекавшись успішного завершення цієї історії ми завертаємо за ріг вулиці та вже за три хвилини пірнаємо в теплий хол свого готелю. Як тільки ми піднялись по сходам та зайшли в кімнату я подивився на годинник. Мала і великі стрілки годинника щойно перевалила за першу. Пора лягати спати в надії побачити стамбульські сни.
Ранок другого дня в Стамбулі почався близько десятої. Саме в цей час ми прокинулись. Визирнувши у вікно я побачив той самий дощ, що йшов учора. Дивно, але за ніч він нікуди не дівся, дідько його бери. Але робити нічого. З горя випивши вина, що було придбане в одному з локальних магазинчиків ще вчора, та заївши його українськими канапками з м’ясом та ковбасою натягуємо на себе одяг та взуття. Вирішуємо сьогодні не їхати далеко від домівки на той випадок як дощ напуститься. Рушаємо одразу в історичну частину міста, дивимось на Ай-Софію, голубу мечеть, фотографуємось біля фонтанів з голубою водою, гладимо котів, що раз по раз пробігали повз нас в пошуках чи то солоденького чи то м’ясних заморських делікатесів. Ще кидались в око величезні зграї організованих туристів, що крокували за поводирем та фотографували все що траплялось. Були і поодинокі туристи озброєні мапами. Стамбул дуже популярне місто. Туристи звідусіль, різного віку, кольору шкіри та віросповідання постійно кружляли вулицями та створювали черги в біля лавок з їжею та сувенірами. Трохи погулявши містом ми вирішили перекусити. Обрали для цього ритуалу один з локальних пабів про який була інформація в інтернеті. Паб виявився з моєї точки зору не дуже кошерним з явно завищеними цінами. Ми сіли на другому поверсі біля вінка, увімкнули свічки що працювали від батарейок. Весь час що ми там були верещала якась індуська дитина. Офіціанти постійно плутали замовлення, намагаючись всунути нам то чиїсь охолоджувальні напої, то піцу. Приходилось розповідати туркам на незрозумілій їм мові, що вони телепні, та тикати носом в людей за сусідніми столами що вже давно ковтали слинки чекаючи на своє замовлення. Коли я вийшов з ПАБу та чекав дівчат, що барились до мене за одну хвилину підійшло двоє людей що питали як зорієнтуватись на місцевості та де можна поміняти валюту. Авторитетна відповідь обом була дана одна ж і та сама: «Я не в курсі, шановні.»
 Після перекусу вирішуємо погуляти по Гранд Базару та подивитись що пропонують торговці в сотому поколінні. Пройшовши пару кварталів заходимо в 118-ті ворота цього самого базару. Дуже старі павільйони прикрашені чи то фресками чи то настінним розписом, подекуди відлущена фарба на колонах та безліч торгівельних точок на яких продають все. Від чаю та солодощів, до відомих шкіряних курток. Треба відмітити, що відому турецьку каву самі турки пьють дуже рідко. А ось чай, котрий подають в прикольних філіжанках чи не кожен турок постійно п’є. До речі чорний чай називається бардак. Дуже кумедна назва, як на мене. Покружлявши декілька годин по торгівельним площам ми прониклись місцевим колоритом ще й вдало сховались від дощу, бо велика частина ринку знаходиться під навісом. 
 Підходив час до вечері. Цього разу вирішуємо обрати щось максимально аутентичне. Купа зазивал при дорозі пропонували послуги харчування в харчевнях до яких вони мають безпосереднє відношення. Трохи покрутивши носом погоджуємось на пропозицію одного з турків. Піднімаємось на другий поверх в невелике приміщення. З першого погляду воно виглядає не дуже охайним та затишним, та все ж ми вирішуємо присісти та погортати меню. Обрали якісь мало відомі назви став. Гарнір, м’ясо, трохи зелені. Замовляю ще келих Efes. Треба ж скуштувати масовий продукт місцевих пивоварів. Їжа виявилась досить непогана, а порції великі. Пиво на смак як звичайний лагер, яких у нас в Україні повно. Після вечері повернулись додому де лишили декілька своїх пакунків з придбаннями. Потім вискочили на вулицю де пройшлись по місцевим сувенірним магазинчикам. Після повернення додому трохи попланували день завтрашній та полягали спати. Частина 2.

Коментарі
Коментувати новини можуть лише авторизовані користувачі