Выезд в Ужгород глазами Националиста.

Дата : 22.09.2011
Виїзд в Ужгород дехто почав очікувати ще в той час, як “Закарпаття” боролося за вихід у вищу лігу. А коли дізналися, що припадає він на літо, і буде першим, то зраділи особливо. Літо, природа Закарпаття, замки – що ще потрібно для гарного виїзду?
Пам’ятаючи про популярність потягу Харків-Ужгород, квитки було вирішено брати за кілька тижнів до матчу. Про свою готовність пробивати виїзд спочатку заявило шість чоловік, ще кілька були під питанням. В результаті в день виїзду поріг дванадцятого вагону вже згаданого потягу переступили сім виїздюків. Дорога до пункту призначення пройшла звично. Вбивали час викиданням необхідних чисел на кубиках (забігаючи наперед варто зазначити, що це був єдиний турнір який вдалося завершити) та грою в карти. Турнір з шахів був зірваний через ферзя, якого за версією Вені у нього скомуниздив Тостер. Ще варто відзначити вдалу реабілітацію одного з юзерів форуму, якого нещодавно виписали з лікарні. Автор цих рядків завбачливо прихопив із собою цілющу настоянку, яка будь-кого поставить на ноги. Ніч пройшла без особливих ексцесів і вже в обід наступного дня ми прибули до Ужгорода.
За щасливим збігом обставин хату довго шукати не довелося та і розташовувалася вона біля вокзалу. Розділилися на дві групи: одна в хату, інші за хавкою. Тупка England а з вином, легенький перекус, легенький пересон і ми відправляєиося на обстеження центру міста. По дорозі проходимо через міст, бачимо річку Уж. Якийсь дідок, побачивши, що ми щось минжуємося, вирішує, що шукаємо місця, де можна скупатися. Дає пару орієнтирів, але, старий, не цього разу. Та і купатися там, де води максимум по коліно не дуже хотілося.
Відвідини центру не вразили. Пару центральних вулиць архітектурою дуже нагадують Львів. На одній із них знаходимо винний погребок – тут нас чекає перше розчарування. Зачинено після 18-00. Як і вхід у замок, як і майже всі магазини. Єдине, що вдалося відвідати – експозицію старих дерев’яних будівель. По дорозі назад (додому?) встигаємо відвідати підвісний міст (тут у нас з Венею з’являється непереборне бажання скупатися – відкладаємо на завтра), потріщати з привітним дєдом, який фанатіє за “Закарпаття”, пробити дорогу на “Авангард” (здивувала молода ужгородчанка, яка на запитання: “Чи далеко до стадіо?” відповіла, що дуже, і краще брати таксі. Виявилося, що їхати туди всього нічого.), а також пройтися місцевим парком. Вечеря – стандарт. Картопля плюс для когось місцева шмурда у вигляді вина, а для когось водяра з томатним соком. Спати.
Наступного ранку вдразу ж вирушаємо у Мукачеве. Навіть дощ, який розпочався, не міг зіпсувати настрою виїздюкам. Без проблем добираємося до пункту призначення. По дорозі у центр міста спочатку надибуємо фан-магазин “Шахтаря” (гм, звідки він там?), а потім удостоюємося честі бути названими “вівцями”, одним недалеким бурмилом, який, очевидно, переплутав насз уболівальниками “Карпат”. Мукачеве сподобалося набагато більше за Ужгород. Таланту описувати природу не маю, тому відбудуся стандартною фразою: краще один раз побачити, ніж сто разів почути (це для затравки тим, хто цього разу не зміг поїхати). По дорозі до замку зустрічаємо гендира Яворського. Вітаємося, він цікавиться скільки нас приїхало (потім виявилося, що клуб заявки на приїзд вболівальників не подавав). Цікаво нащо питав? Просто заради ціквості? Потім плутає нам крати питанням, чи йдемо ми на дубль. Більшість виїздюків до цього туди не збиралися. Деякі через те, що марили горами)), на які нам цього разу зійти так і не судилося. Врешті прямуємо до стаду, де мають грати дублери. Спроби знайти заклад общепіту перші хвилин тридцять безуспішно. І ось, о чудо, аж два магазина. Затарюємося, Тостер відмічається кількома вдалими підрізаннями. Врешті розкладаємолся на березі річки, що знаходиться біля стаду. Перекус, роздавлюємо домашнє винце, завбачливо придбане одним із юзерів по дорозі з замку (для апетіту )) ). Все. Можна і на стад.
На вході нас трохи збила спантелику новина про те, що вхід на дублерів платний (5 грн). Старший прощимлюється до міліціянтів і вибиває безкоштовну вписку на сектор. )) Вивісили банер. Я було поривався зарядити, але, як зрозумів, більшість виїздних розморило на сонці після мукачіваського винця і бажання щось робити не було. По перерві, правда, дали пару зарядів. Гравці дублю здивовані, деякі з квадратними очима косяться на нас. В муках народжується заряд про мукачівське вино. Ідея моя, а оформлення належить England у, який до цього досить непогано потрейнував вправи на поперечині із зіскоком. )) Правда на дублерах заряд про вино так і не відбувся. Його зоряний час (але дещо у видозміненому вигляді) припаде на матч основних складів. Після матчу гавці майже у повному складі підходять до нас і дякують за підтримку, а ми без проблем знаходимо вокзал і відчалюємо додому (?). Нам з Венею плани плутає дощ. Скупатися в Ужі не вдалося. Далі стандартна процедура: підвечерювання (користуючись нагодою також хочу подякувати дівчатам, які готували (все-таки їхні кулінарні здібності були недооцінені одним із виїздюків )) ) і набирання сил перед найважливішим днем нашого турне.
Зранку наступного дня мене розбудив будильник Тостера, який мав зустрічати Крокі. З невеликим запізненням, але малий доставив до пункту приначення восьмого виїздюка. Гамір від збільшення нашої чисельності будить решту народу. Наступні пару годин проходять в очікування ще двох виїздюків. Приїхами. Ми у повному складі. Снідаємо, кидаємо речі у камери схову і висуваємося у місто. Для нас дорога до замку нічого цікавого не являла, а от для трьох нових людей думаю було цікаво. Замок нічим особливим не вразим. Всередині звичайний краєзнавчий музей, подібний до того, який є у Полтаві. Після огляду замку в центрі знаходимо все той же винний погріб. Спускаємося. Прикидаємо. Нє, мать краще дегустувати коньяк. Роздавлюємо дві пляшки, у цей час Тостер відмічується черговим вдалим підрізанням (пляшка угорського “Шардоне”). Коньяк додає драйву, по дорозі до стаду хлопці виносять піввізка з морозивом. Вже біля “Авангарду” дали першу пробу “Моєї Полтави”. Кажуть, вийшло краще, ніж на стадіоні. Не знаю. До матчу умудряємося ще трохи попоїсти. Вписка на стад (10 грн, клуб вкотре не почесався), чіпляємо банер. Душевно проспівали гімн. Намагалися фанатіти, але що ми могли кількістю десять чоловік? “Авангард” буде побільше від стадіону, на якому грає донецький “Металург”, тому тут супорт у десять рил навряд є помітним. Було, правда, і кілька позитивних моментів: знову проспівали “Мою Полтаву” та “Гей, наливайте…”. Також нарешті дали заряд про мукачівське вино і ужгородський коньяк. Команда ж у цей час забиває на класі три м‘ячі. Сектор господарів, який на око складає 50-60 чоловік, намагається замутити перекличку “Слава Україні-Героям слава!”. Відповідаємо. “Ворскла” розлаблюється і пропускає гол. За ним відразу могла пропустити ще пару, але минулося. Місцева торсида шаленіє. Після матчу команда майже у повному складі підходить до сектору і дякує за підтримку. Заводили все ті ж (балканці). Нас тримають хвилин двадцять на секторі. За цей час встигаємо поспілкуватися з представником місцевих фанів. Запрошує на пиво. Тактовно відмовляємося, мотивуючи це близькістю потягу. Ужгородські міліціянти виводять за межі сектору і …. Ностальжі…. Знову бачу бобик, у якому в багажнику перевозять затриманих. Згадується Львів (ех, були часи… хто тоді був третій? Рудік?). На щастя, проходимо мимо і сідаємо у нормальну машину. У нашому карі по дорозі до вокзалу було спокійно (не знаю як у іншому). Порадувала, правда, фраза одного з супроводжуючих. Висадивши свого малого сина, який їхав разом з нами, він видав щось на кшталт: “Нарешті здихався цього спиногриза”).
На вокзалі трапляється, мабуть, чи не єдина неприємність туру. Тостер розбиває пляшку домашнього вина, яке віз додому. Попутно замочуючи паспорт і проїздний квиток. На щастя, провод попався в тємі. Що і довела вечеря. Ніч осбисто для мене пройшла спокійно (ніколи так добре не спав у потязі). Порадувала ще вписка у дванадцятий вагон миргордських баскетболісток (довго гадали, якого ж вони року народження. Вирішили, що малі ще, але голос однієї з них наштовхував на певні сумніви).
Наступний день перейшов у вбиванні часу всілякими розмовами, перекусами та розпиванням трофейного вина. Турнір з вішання погонів також не завершився (Тостер провернув фокус з привласненням козирю з відбою).
Полтава зустріла похмурою погодою і хлібом-сіллю на вокзалі.)) Швидше додому, ноги самі несуть (не знаю як у кого, але це був найтриваліший мій виїзд). Місто здалося якимось чужим. Сідаю в кільцевий. Хоча ні. Порядок. Бачу знайоме обличчя кондуктора…
Може, шо і забув. Звиняйте… Ну і на останок українізований заряд, який поки так і не прижився: “Вперед, ворскляни!!! Ми сильніші – перемога за нами”.
Коментарі
Коментувати новини можуть лише авторизовані користувачі