23-27 липня 2009. Пригоди полтавчан на Закарпатті by England

Дата : 22.09.2011
01. Травень 2009 року. Ужгородське «Закарпаття» здобуває путівку у Прем’єр-лігу. Ця новина стає радісною не тільки для місцевих жителів, але й для групи фанів біло-зелених. Адже виїзд на крайній захід України був пріоритетом №2 для полтавчан. Одразу ж всі почали чекати на календар і гадати, коли ж випаде ця гра. Оптимальними видавалися літо 2009 та весна 2010. Настає час жеребкування… і першим виїздом сезону 2009/2010 стає Ужгород! Краще не придумаєш. Доволі швидко зійшлися на думці, що їхати до Закарпаття треба мінімум на 3 дні. Таким чином вже за три тижні до виїзду компанія у складі: Остап, Нац, Чубайс, Тостер, Доча, БМ і, власне, я, придбали квитки на тягу Харків-Ужгород в обидва кінці.

02. Напередодні виїзду почув від Дочі таку фразу: «Мені не віриться, що ЦЕ вже завтра». А ЦЕ й правда було вже завтра. Обід четверга. Вся виїзна банда + проводжаючий нас Худий без запізнень (!!!) збирається на вокзалі. Коротке напутнє слово і ми спокійно займаємо місця у вагоні. Остання секція плацкарту перед туалетом звісно не дуже надихала, але що поробиш? Кілька бажаючих так і не змогли придбати тікети саме на цей день. Попереду в нас була майже доба шляху. Перша пара годин пішла на одупльож, а далі застосовувалися всі засоби для урізноманітнення поїздки: чтиво і музика, хавка і коньяк, карти і кості. У грі в дурня особливо відмітився Нац, який зі своєю феноменальною чуйкою примудрився програти 6 разів поспіль. Покер в кості виграв Чубайс. Трохи відійшовши від спеки і коньяку виїздюки додавили пляшку вина і розпочали турнір з шахів. Нажаль він так і лишився не закінченим. У першій грі Нац, прогавивши свого ферзя, доволі швидко програв Остапу. Наступна пара ігор завершилася перемогами фаворитів. А от партія між Тостером і Чубайсом ледь не закінчилася виховною роботою. В процесі гри шустрий малєц підрізав у екс-мінстра енергетики ферзя. За що й ледь не отримав на горіхи. Так чи інакше інтелектуальна забавка зійшла на нуль. Надалі був лише трьоп і музика. Також прямо в потязі визначилися з впискою в самому Ужгороді. Повторювати події у Донецьку (13 чоловік в однокімнатній квартирі) не хотілося, тому зійшлися на трикімнатній. Вартість хати, зважаючи на нашу кількість, вийшла доволі прийнятною – 75 грн з чоловіка за дві доби. Для порівняння доба у найдешевшому хостелі, який вдалося знайти в і-неті, - 60 грн. Серед подій, які трапилися у дорозі, не можна не згадати задрочування Чубайсом і Тостером (що везли з собою вже легендарні чєхли) наших сусідок – дівчат старшого шкільного віку . Всю дорогу вони оголошували вагон своїми криками: «Де помідори? Неси помідори!». На це дівчата лише хтиво хіхікали. Сонце вже давно сіло і варто було влягатися. Особисто я засипав довго, але дрих доволі міцно. Тому сонячний ранок зустрів посмішкою, а не похмурим обличчям як дехто :))) У вікні вагону вжєе звичний оку рівнинний ландшафт змінився спочатку на передгір’я, а потім – і на справжнісінькі гори – славетні Карпати з полонинами і стрімкими річками. Як для людини, яка ніколи їх не бачила, то видовище було дуже яскраве і вражаюче. До кінцевої станції нашої подорожі лишалося близько 4 годин. В них встиг вкластися перекус і дві зупинки у Мукачево і Чопі. В останньому доволі довго бродили околицями вокзалу, через що ледь не на ходу скакали у тягу. Останні півгодини пройшли, як кажуть, на валізах. Унгвар зустрічав привітно: новенький вокзал і сонце.

03. Без зупинок ділимося на 2 групи: одна йде домовлятися за хату (благо вона знаходилася за 5 хвилин ходьби від вокзалу), інша відправляється на пошуки продуктів. Обидві швидко справилися з поставленими задачами. І от ми з пакетами різноманітного їдла входимо в наше помешкання. Одраз ж кидається у вічі, що замість штор у великій кімнаті вже висить наш банер WGLife. Далі бажаний душ і не менш бажанні гарячі макарони (респект дівчатам за приготування). З моєї легкої руки обід мав бути безалкогольним. Але хлопці вирішили, що не слід починати без закарпатського вина. Тому вглиб сусіднього супермаркета була відправлена розвід-група з Остапа і Наца для виявлення обстановки з місцевим вином. Знайти його було важко, але ННН! Спека вкупі з вином і пристойним обідом дали про себе знати. Тому всі швиденько залипли на своїх спальних місцях. Не знаю як кому, а мені диван дістався шикарний. Тиха година (яка розтяглася на 2) промайнула якось дуже швидко. Прогулянка містом дещо розчарувала. Праві були всі ті інтернет-брехні, які стверджували, що цікавинки Ужгорода можна обійти за півдня. Ми справилися навіть швидше. Перше, що впало в вічі – це цікаве рішення щодо старих дерев: їх не пиляють під корінь, а лишають десь 3-4 метри стовбуру. На горі кожного такого обрубка присобачено металеву скульптуру. Найбільше прикололи лісоруби. Далі була недобудована (або переживаючи реконструкцію) церква. За нею – пара пішохідних вулиць з парою вельми цікавих за своєю архітектурою будівель. І ось вже видно ратушу. Доволі скромна, значно поступається львівській ( і годинники неправильно ідуть). Від неї ми направилися в бік замку. Нажаль всередину ми не потрапили, бо прийшли запізно. Трохи побродивши під мурами і поштурмувавши їх, йдемо у музей народної архітектури, що розташувався поруч. Вразила дерев’яна церква, а так – звичайні дерев’яні сільські хати. Від тих, що будували у центральній Україні, відрізняються крутим схилом даху та верандами-галереями на фасадах. По дорозі додому вирішили знайти стадіон. Як і все в цьому невеликому місті він був поруч. Ззовні споруда справляє доволі говенне враження. А риштування коло центрального входу лише підтверджували традицію робити все в останній момент, коли вже починає клюватися смажений петух. Трохи підбили Авангард стікерами. На тому перше знайомство й закінчилося. Річку Уж (глибина ледь по пояс) вирішили перетнути не по автомобільному мосту, а по підвісному пішохідному. На ньому зустріли першого персонажа, який візуально скидався на вболівальника «Закарпаття». Дядько років 55 в одних шортах на велику з рюкзачком, з якого стирчав невеликий прапорець з емблемою місцевого ФК. Перекинулися з ним парою фраз і потулили далі. Вже за традицією (Тещин міст в Одесі) похитали й цей місток. Загалом настрій був мінорним. Реальність явно не виправдовувала очікувань. Західноукраїнський шарм присутній хіба що в центрі міста; після 18-00 майже все зачинено (навіть продуктові магази); про футбол сповіщало лише дві афіші; багато циганських попрошайок і місцевих кацапів. Весь цей негатив мав нівелюватися душем і вечерею. Але й тут стався деякий конфуз. Хитра система водопостачання через 200-літровий бак дала збій. Якщо з нього випустити всю воду, то потім (після наповнення) вона практично не тече з крану. Звісно зранку ми випустили всю воду (без тупки нікуди :( ). Народними методами таки заставили живильну вологу текти з крану тоненькою цівочкою, під якою і купалися. Хто дуже хотів – той зміг. Стало значно легше. А смачна вечеря і великий диван на двох страждучих остаточно скинули негатив.

04. Другий день виїзду був присвячений іншому закарпатському місту – Мукачево. Зранку усі бажаючи таки пробили душ. Дівчата знову відмітилися добрим гарячим сніданком. 5 хвилин до автовокзалу, 5 хвилин чекання відправлення басу і 45 хвилин у дорозі. На шляху трапився доволі прикольний футбольний стадіон на схилі. Одразу прямуємо у центр міста, який виявився значно цікавішим за ужгородський. По-перше він більший, а по-друге архітектура цікавіша. Даємо кілька фото з банером. Наступним пунктом прогулянки був замок Паланок. На свою голову вирішили йти до нього пішки. В результаті прогулянка вздовж річки тривала близько години. Весь цей час на протилежному березі маячили три невеличких гори, які дуже манили мене й Чубайса. Нажаль дані висоти так і не були підкорені цього разу: неокрєпші організми деяких виїзних ледь витримали пішу дорогу до замку. Біля підніжжя горба, на якому, власне, і стоїть Паланок, зустріли (який тісний світ!) гендира Ворскли пана Яворського. Після короткого діалогу з ним вирішили, що таки сходимо на дубль. Підйом до замку окупований продавцями домашнім вином. Вхід – 8 грн. Як на мене, грошІ у порівнянні з побаченим. Всередині довго бродили, оглядаючи різні експозиції, пили воду з тіпа-цілющого колодязя, загадували бажання коло якогось чувака (кидаєш прас йому під ноги, тримаєшся за пальчик і просиш щось для себе). Тостер спіонєрив там же енну кількість білоруських зайчиків. Також відколупали парочку бульбашських стікерів. Найбільш гострі враження лишилися після виходів на оглядові майданчики. Перед нашими очима розкинулися шаленої краси гірські краєвиди. А вітер ?!.. Там дійсно ДИКИЙ ВІТЕР. Коли ми позалазили на мур, то пориви так і намагалися зірвати нас вниз. Повні вражень спускаємося, по ходу затарюємося мукачівським винцем. А гори так і манять, так і манять… Врахувавши довжину дороги від замку до центру, скакаємо у маршрутку і їдемо до місцевого стадіончика, де мав грати наш дубль. До матчу лишалося близько півтори години. Вирішили знайти магаз. Після доволі довгих пошуків ми таки набрели на пару точок. Походний пайок: 2 батони, палка ковбаси та пачка майонезу. Банер замість скатертини. 2 літри домашнього вина. Берег річки. Кароч, ледь на фуц не спізнилися. Спочатку нам ще й намаглися втюхати квитки по 5 грн, але це питання швидко врегулювалося. Гра. Вивісли лицьовик. Нац весь час надовбував зарядом «ох-хо-хо мукачівське вино». На полі відчувалася різниця у класі між гравцями Ворскли і господарів. Біло-зелені доволі легко перемогли 4-0. У перерві ми трохи побуцкали м’яча на полі. Голосової підтримки як такої не було, але вже сам факт нашої присутності, за словами футболістів, надихав їх. Після фінального свистка гравці всім складом прийшли до нас і тисли руки. Таким чином молодь задала установку основі. По завершенні матчу втомлені, але задоволені виїздюки відправилися на автовокзал. Вписуємося в бас і сонно мчимо назад в Ужгород. Знову душ і знову вечеря. Цього разу приправою слугувала «кривава мері». Далі виганяємо особливо ретивих телеглядачів (ТБшник стояв саме в тій кімнаті, де спав я) і влягаємося дрихнути. Назавтра мали прибути ще троє біло-зелених.

05. Ранок неділі, якщо так можна сказати, був дуже раннім. О 7-ійна вокзал приїхала Крокі. Тостер, який сам визвався її зустрічати, трохи проспав і запізнився хвилин на 15. Своїм приходом вони таки розбудили всю чесну компанію. Особливо постаралася Крок. Вона хоч і не зривала ні з кого простирадла та не кричала, але, бігаючи і фоткаючи сплячих виїздюків, таки вирвала їх із рук Морфея. Далі був одупльож, приготування сніданку та збори. Ближче до 11-ої зустріли на вокзалі з Тостером ще двох виїзних – Пашу і Дюшу. Всією виїзною десяткою снідаємо. Таки зарізали кавун, придбаний ще в перший день нашого перебування на Закарпатті. Доскладаємо останні манатки у торби, торби – на плечі і на вокзал у камеру схову. Доки Остап здавав хату ми справилися на вокзалі. Далі прямуємо вже знайомим маршрутом у центр міста. Тотальне фоткання. Небесна канцелярія таки виписала дощ. Ховаємося під якоюсь аркою. До замку лишалося кілька сотень метрів. Трохи перечекавши біжимо до нього. Всередині він виявився значно скромнішим з точки зору архітектури від мукачівського. А от експозиція краєзнавчого музею доволі обширна. Щоправда вона якось слабо надихала полтавчан. Можливо через схожість з нашим. Особисто мені сподобалися експозиції присвячені тваринному світу та музикальним інструментам. Серед яких, відповідно, слід виділити американського сипа та трембіти. Далі прямуємо на оглядовий майданчик. Знову тотальне фоткання на фоні Карпат і неба. Поступово всі надивилися на все, що хотіли, і прямуємо на вихід. На виході/вході з замку Тостер з Пашою розговорилися з охоронцем, який запрошував їх взимку на відпочинок у своє село. Далі вже ззовні сфоткалися на фоні самого замку. Наступна зупинка – дегустаційний погріб. Вивчивши винну карту, зупиняємося на двох пляшках угорського коньяку. Закусоном виступав якийсь «тіпа-підкручений» сирок з цвіллю… Щоб я хоч колись собі таке купив… фу… гадость. Ще й по 12 грн за 100 грам. Їв тіки з жадності))). А от коньяк був доволі непоганим. Пився легко… та й рубав дебело. Дах почав трохи їхати. В результаті окрім коньяку і сиру погрібок нагородив виїздюків ще й пляшкою 3-річного білого шардоне та купою тематичних магнітів. Ботсад, в який збиралися після дегустації, відпав якось сам собою. Почалася піша хода до стадіо. По дорозі трапилися 2 продуктових магази, в яких полтавчан в основному пригощали морозивом. Також знову був придбаний виїзний продуктовий пайок. Запивали вже не пам’ятаю чим і якоюсь козирною мінералкою у скляній тарі (теж гидотна). Надалі був футбол, на який довелося купувати квитки. Клуб знову не подав заявку, хоча напередодні кендир за руку привітався з 7-ма виїзними біло-зеленими… Шмон був ретельним, але доволі культурним. Загалом на трибунах зібралося близько 7000 вболівальників. Проспівали гімн і вперед. На секторі господарів зібралося близько 50 чоловік. З візуалки – лише кілька лицьовиків. Заряди теж особливо не вразили: звучали непогано, але репертуар занадто вузький (5-6 штук), та й паузи дуже довгі. Ми, зважаючи на кількість виїзних, теж нічим особливим не відмітилися: звичний лицьовик і заряди по мірі сил. З нового можна відзначити виконання пісень «Моя Полтава» і «Гей наливайте повнії чари» та експромтний заряд про мукачівське вино. На початку другого тайму пройшло дві нейтральні переклички з господарями «Слава Україні! – Героям слава!» і «Слава нації! – Смерть ворогам!». Ворскла в цей час доволі легко повела 3-0. Місцеві футболісти в середині другого тайму все ж забили гол престижу. Чим доволі серйозно завели всю місцеву публіку, яка майже до кінця матчу не стихала. Фінальний свисток зафіксував перемогу ворсклян 3-1. Після чого майже всі футболісти прийшли до нас і теж потисли руки. А Даллку на фразу одного виїздюка «Хорошо чёрного прихватил» відповів «Жопа чёрному»)). Місцеві сірі повідомили, що відвезуть нас на залізничний вокзал. Нацик переляку почав згадувати Львів навесні 2008 року. Його переживання посилилися, коли на горизонті замаячив знайомий УАЗік. Та цього разу все було більш гуманно: нива і джип. Коли ми прибули на вокзал, то до тяги лишалося ще доволі довго. За цей час нудного чекання Тостер примудрився розбити пляшку вина. Як наслідок – у паспорті, що лежав поряд з алкоголем у сумці, тепер заміть переважно жовтих сторінок – червоні. Ну і тікет на паровоз перетворився на промокшу туалетну папірку.

06. Добре, що провод виявився людиною чуйною і пропустив роззяву. Далі було більше години дороги у пустому вагоні до Мукачево. Чим ми й скористалися сповна. Провод виявився не тільки чуйним, але й падким на халяву, тому без зайвих гальмувань присів (ще й покликав друга на з сусіднього вагону) до нашого нехитрого столу. Налягали вони в основному на спиртне. Дійшло до того, що БМ отримала нове призвістко – кнопочка. Загалом всю дорогу до Мукачева можна охарактеризувати як повний відрив. Коли люди таки почали сідати у тягу, то довелося влаштувати імпровізоване купе у свої секції: просто повісили банер на дві верхні полиці. Більш спокійна обстановка сприяла швидкому засипанню. Наранок деяких виїздюків довелося гріти. Також доволі рано в наше купе залізла хтиво посміхнена пика провода. На питання: «Ну що?» відповіли, що вже нічого немає. Посмішку здуло. Хоча все-одно він пообіцяв пробити за потребою дешевого закарпатського бухла. Під час сніданку розпили трофейне Шардоне. Ви знаєте, це мабуть перший алкоголь у моєму житті, смак, саме смак, якого мені сподобався. Весь день у дорозі в принципі пройшов тривіально. А останні години три вже дуже хотілося додому. Полтава зустрічала передчуттям дощу. Але настрій одразу ж піднявся, після того як на пероні ми побачили групу зустрічаючих з хлібом-сіллю (у прямому розумінні). Коротка дорога додому. Душ.

Кілька післямов.
1) Всім біло-зеленим: катайте! Катайте доки є час і можливості! Забивайте на свої страхи і невпевненості та просто їдьте, бо це класно!
2) Подяки:
- Остапу за вписку і фото;
- Нацику за Джміля і «ох-хо-хо мукачівське вино»;
- Тостеру за тупку, посуд, чєхли і розв’язання дискусій;
- Чубайсу за чєхли і те, що прикручував гайки Тостеру;
- Паші і Дюші за те, що пробили разом з усіма;
- Кроку за «Мою Полтаву» і зачотний звіт;
- БМ за їжу і спущену вдруге воду;
- Дочі за їжу і тепло.
Без вас усіх не було б «так класно» (с).
І традиційне: вперед, біло-зелені!
Коментарі
Коментувати новини можуть лише авторизовані користувачі