2.05.1999. Львів. Карпати-Ворскла 2:1

Дата : 01.02.2013
Автор : Юве (Стара Синьйора)
2.05.1999. Львів. Карпати-Ворскла 2:1

Нарешті сталося! Я поїхала!? А найцікавіше, що їхати до Львова то і не збиралася, але прийшовши на вокзал, побачивши фанатські пички - зважилася. У цьому мене підтримав і Іванич, так само як і інші присутні. Вирішальними були слова Іванича: "Та прогодую я тебе!" За лічені хвилини я домчала додому, набила необхідним баульчик і приєдналася до групи волонтерів.
На прямий потяг ми квитків не змогли взяти, тому вирішили добиратися до Львова на собаках (часу для цього було предостатньо, бо ми зібралися на київському вокзалі за два дні до матчу).
Сіли в собаку до Гребінки. Пузир з Іваничем з самого початку шляху для профілактики почали вживати сем, хоча в собаці мусі ніде було впасти, тому наші ветерани фан-руху вживали натурпродукт стоячи. Закономірним підсумком змагань між дуетом Іванич-Пузир і семом, стала капітуляція другого і набрякання перших. Особливо підбряк Пузир, що за допомогою мене зумів легко розбити 3-літрову ... (не подумайте нічого поганого) консервованих огірків. Розстроєний Пузік витрусив вміст своєї сумки не тільки з розбитою банкою, але і з паспортом, блокнотом і всім іншим. Це був перший напад психозу у нашого мас-медіа. Чим далі, тим, природно, крутіше. По дорозі до Києва він ще якийсь час спав, але ось у самому Києві у нього в черговий раз наступив напад меланхолії. Сівши на вокзалі він голосно заявив: "Я дурень!". Навіть міліція не захотіла приймати до лав "прийнятих" цей рідкісний екземпляр. Ніч у столиці тривала довго, і ми вирішили коротати час під кіоском аудіокасет. Пузир, відійшовши від чергового нападу западання планки, замовив собі в кіоску поставити "ВВ" і почав під мелодію "Весна, весна, весна, прийде!" виписувати досить тверезі піруети. Цим він в черговий раз привернув увагу ментів. Однак цієї ночі менти були лояльними до п’яних фанатів і не стали турбувати їх. Все пройшло успішно і ми під ранок занурилися в пасажир до Здолбунова.
У пасажирі всі мирно спали, але перші сонячні промені збудили злегка пом'ятих фанів.
Пора було похмелитися. Що з успіхом і зробили ми. Потім Пузир з Іваничем похмелитися ще й шепетівським пивком. А продовження улюбленого заняття пройшло в Здолбунові. Окремо від решти старий і молодий відправилися дегустувати горілку в довколишню кафешку. Підсумок був вражаючим: звідти вони прийшли ледве ноги пересуваючи. Допомогло тільки одне - під'їхала наша собака до Бродів, і всі поринули в неї. Іванич з Пузирем заснули безневинним сном, а ми продовжували базікати.
У Бродах у Пузиря знову впала планка.
Спочатку він послав усіх нас на 3 км., а потім почав випрошувати у мене несамовитим голосом віддати йому гривню на природні потреби. Я проявила благородство, видавши гривню під величезні відсотки. Мій вчинок був винагороджений: в останній собаці до Львова він спав, "як дитя", був таким миленьким і гарненьким. Здивував всіх Пармалат. Уявіть собі, він всю дорогу до Львова практично не пив (з чого б це, напевно, хотів доїхати?)
Остання собака просто лафа, контра особливо не щемила.
На радощах ми з Пармалатом вилили один на одного літр води і в такому намоченому вигляді приперлися до Іванича і проінформувати: "Серія А, обісцялася!".Глянувши з огидою, Трутень був однозначний і простий: "Геть звідси, обоє!" Після знову про себе нагадав Пузир. На одному з поворотів поїзда під дією кошмарного сну, акула пера з лютим гуркотом навернулися з сидіння і збиралася додивлятися свій диво-сон вже на підлозі. Але ми люди цивілізовані, тому Іванич закинув тіло без ознак життя, перед цим насміявшись з цього об'єкта вдосталь, назад на місце.
Всім спочатку було прикольно, але потім Трутню стало не до сміху, бо ця тонна вкотре мало не зламала йому ногу.
І ось він довгоочікуваний Львів.
Місто моєї мрії. Столиця Галичини зустріла нас чудовою погодою і, що дивно, групкою зустрічаючих львівських фанатів у складі Рулі, Ігоря та Хорвата. Тут же почалося святкування з нагоди вдалого приїзду. Почалося все з трьох пляшок в кафешці біля вокзалу. Потім підійшли ще кілька фанатів "Карпат" і ми продовжили зависати десь ще.Вже, напевно, не можна і перерахувати - скільки було випито. Дехто не розрахувавши сил, виконав "Ріголетто". Плагіат безсмертного твору належав Дюймовочці. Її стратегічною помилкою було те, що вона запивала водяру півасіком.
Надворі вже наступав вечір, потрібно було десь перекантуватися - попереду був день матчу.
Іванич і Пузир відправилися до Грицька, де на них вже чекала приємна вечеря. Решта розбрелися хто куди. Удень всі знову зустрілися в умовленому місці. Погода в день матчу була препаскудна, весь час йшов дощ. Тому знову впали в якесь кафе, що знаходилося десь у підвалі і продовжили другу серію нескінченного серіалу під назвою "Особливості національного фан-виїзду". А пізніше вирішено знову було поділитися на групи і продовжити проведення часу. Одна група залишилася в кафешці і продовжила "куштувати місцеву горілку", а інша відправилася на шашлики (екзотики їм захотілося або голод скосив). У результаті двоє фанатів (в тому числі і я) запізнилися на перші 20 хвилин гри. На стадіоні виявили наших фанів, які перебували на одному секторі з львів’янами і, що цікаво, фанатіючи також разом. У перервах між шизою йшла жвава роздача спиртних напоїв. Пузир, ясна річ, не відмовлявся, і до кінця матчу був ввічливо випроводжений зі стадіону працівниками міліції. Вже коли нещасного волонтера забирали зі стадіону "Ворскла" нарешті змогла забити гол у ворота "Карпат" (але це була вже остання хвилина матчу). Радості Пузиря не було меж. Він стрибав і ледве було не обійняв від радості мента, але той не дав зробити цього заламавши йому руки. Всі подумали - заберуть. Однак його тільки випровадили під наглядом правоохоронців і відпустили.
Після матчу вся наша бригада бурхливо проводжала автобус "Ворскли".
Ліза чому то використовувала транспортний засіб в якості підпірки вібруючого в різні боки свого тіла. Треба було бачити обличчя гравця команди Омельчука. Потрійний фаціаліс (порушення лицьового нерва) виник у бідного футболіста, його просто перекосило. А нам спало на думку ще, і взяти у них автографи (в Полтаві не прикольно). Ліза так дихнула перегаром на Петкова, що його можна було, як вождя світового комунізму, спокійно покласти в мавзолеї.
Дюймовочка, Іванич, Пармалат, а пізніше підійшов Пузир, відправилися на вокзал, шукати дорогу додому, а я і Ліза залишилися ще на добу в такому гостинному місті.
Перші троє з компанії добралися без особливих проблем. Пузир, хильнувши на вокзалі зі знайомими киянами ще горілочки, махнув у Чернівці (звідти він дістався тільки на третю добу після матчу). А ось нашому дуету довелося ще на довгий час забути про рідну домівку. Спочатку ми відправилися до Ігоря. По дорозі до його будинку нас зустрічали знайомі фанати, пригощали на повну "безалкогольними напоями". Поки доїхали до місця призначення були вже тепленькими, але зайшли ще в якийсь бар, де попоїли місцевих вареників.
Вранці зібралися всі місцеві і ми, проводжати останніх полтавських фанів додому.
Приходимо в центр, а там інші львів'яни сидять і глушать рідненьку. Причому домінує жіноча стать. У Соні прямо нюх на ці справи. На прямий потяг квитків не виявилося і за порадою львів'ян ми вписалися в пасажир Ужгород-Харків з надією проїхати хоча б до Києва. Однак в Здолбунові нас ввічливо виписали. Мінімум грошей - максимум відстань. Довелося їхати на Здолбунівській собаці, яка їде 8:00 (розумію я тепер наших пацанів). Десь під Фастовом, шокувала контра, яка запитала, куди це ми такі гарні їдемо. Діалог був приблизно таким:
- "До Фастова!"
- "А звідки?"
- "Зі Львова"
- "А куди конкретно їдете?"
- "До Києва"
- "А точніше?"
- "До Полтави"
Після останніх слів до бідненький нещасненьким, лохматеньким і чумазеньким дівчатам (а саме так ми і виглядали), настирлива контра питань більше не задавала.
Прибувши до Києва ввечері, ми наслідуючи найдавнішу традицію бомжів всіх часів і народів, півночі простирчали на холодному і голодному вокзалі в очікуванні собаки на Гребінку.
В собаці нам не дали нормально виспатися якісь два дауна, які вирішили поприставати до двох леді. Правда, після теплих полтавських слів парочка дебілів поскакала від нас швидкими стрибками. Наша доля в Гребінці була не дуже завидною. На собаку-пасажир до Полтави ми не змогли вписатися. Зі злості я розтрощили банку зі згущеним молоком по тільки що помитий підлозі будівлі вокзалу. В результаті всі сидіння в вокзалі вкрилися липучим вмістом банки, та так що всі хто намагався сісти, просто прилипав до нього.
Далі стали чекати нормальної собаки до Лубен.
Там цілих 5 годин протинялися у пошуках розваг. Сівши в останню на нашому шляху до рідної Полтави собаку, нашій радості не було меж. Я навіть люб'язно погодилася допомогти контрі підмести насіння у вагоні, яке я мала необережність налускати. Побачивши Київський вокзал першим ділом подумала, що у мене галюни. Вірте не вірте, але рідний полтавський асфальт був мною розцілований.
Дорога додому у нас зайняла близько 40 годин бомжування.
А ось Пузир, падлюка, встиг за цей час змотатися в Чернівці, знайти в кишені 20 гривень і повернутися на добу раніше нас. І, незважаючи ні на що, виїзд до Львова - це найкрутіша і дійсно фанатська пригода в моєму поки безплідному житті.
P.S.
По дорозі додому, найголовніше, ми з Лізою помирилися, хоча до виїзду не розмовляли. Як відомо, труднощі дуже зближують людей ...

Коментарі
Коментувати новини можуть лише авторизовані користувачі