Пригоди Туристів_на Поділлі, Буковині_та Прикарпатті

Дата : 22.09.2011
На початок вересня заздалегідь планувалася зовсім інша поїздка, але через власну тупку (в більшій мірі) і брак коштів (в меншій) пробити матч Польща – Україна  не вдалося. Тому зібрані гривні та відпустку вирішили витратити на подорож західноукраїнськими землями. А конкретніше: хотілося відвідати ті міста, на бруківку яких ще не ступала наша нога. У голові швидко склався маршрут Вінниця-Хмельницький-Чернівці-Івано-Франківськ-Тернопіль з попутними заїздами у цікаві місцини по дорозі. Отже в ніч з 1-го на 2-ге вересня тяга Дебальцеве-Хмельницький повезла нас і купу бебехів на Захід.

Вінниця зустрічала перемінливою погодою від ось-ось піде дощ до сонячно і тепло. Галопом пробіглися центром міста, поїли в музучилищі та відвідали місцевий стадіон «Локомотив». Казати, що місто вразило, мабуть не слід. Звісно кілька цікавинок було, але не більше того.

Далі ми відправилися в сторону Хмеля, але до нього було заплановано ще дві зупинки. Проїжджаючи повз залишки Летичівського замку, Доча видала: «Може ну його в баню тут виходити?!» Все ж вирішили вийти і роздивитися: шо і як там, чи є танки чи нема. Та й дощ, який розпочався з моменту нашої посадки у бас, наразі перестав поливати. Від замку й правда лишилася одна башта і фрагмент стіни. Поруч знаходяться пам’ятник Кармалюку і якась церква.

Знову почав крапати дощ, але наш новий бас вже везе нас далі – у Меджибіж. А там у місці, де зливаються Буг і Бужок, стоїть велична однойменна фортеця. Вхід платний – 14 грн, але ззовні здавалося, що воно того стовідсотково варте. Нажаль «внутрянка» розчарувала: практично нічого не відреставровано, будь-яка експозиція відсутня і вид з висот, на які вдалося залізти без особливого ризику для життя, не захопив. Вердикт: цілком достатньо оглянути цю величну споруду ззовні.

Дорога до Хмельницького промайнула дуже швидко. Місто зустріло жорстким холодом. Доки бігли до знятої хати замерзли так, що прогулянка відклалася до наступного дня. Зранку нічого не нагадувало про вчорашню холодригу: сонце у віконці наче кликало на вулицю. Щоправда спочатку довелося зганяти в аптеку за чимось, що змогло б заспокоїти Дочине горло. Можливо ми десь не там ходили, але найцікавішим місцем був місцевий стадіон з пристойною критою центральною трибуною.

В принципі нічого дивного, адже центром регіону до Другої Світової Війни був Кам’янець-Подільський, який і став наступною точкою на нашому маршруті. Бюджетно (120 грн) знімаємо кімнату в п’яти хвилинах ходи від замку, обідаємо і гайда на екскурсію у фортецю. Вхід 12 грн. І за ці нещасні 12 грн ми отримуємо повну протилежність Меджибожу. Невелика, але дуже насичена музейна експозиція (найбільше запам’талися облігація на 50 пудів зерна, старий мокік та карамельки «Ілліч»), стрибки з дуба та арбалета та… стоп. Ніякого дуба поруч немає, а це означає, що ми маємо черговий перл від Дочі. Полазили всюди, де тільки можна було. З башт відкривається чудовий вид на каньйон річки Смотрич і Старе місто. Далі була прогулянка і коньякування з видом на замок.

Третього дня внесли деякі корективи у свій план. Вирішили залишити речі у Кам’янці, а самі відправилися у Бакоту. Пара годин дороги, кілька кілометрів пішки і перед нашими очима розкинулися Подільські товтри, улоговина між якими залита штучною водоймою – Дністровським водосховищем. Під кільканадцяти-метровою товщею води знаходяться кілька сіл, які довелося затопити, а на вершині одного із пагорбів - вхід у верхню частину скельного монастиря, що ймовірно виник на початку минулого тисячоліття. Коли ми спустилися метрів на 80 нижче, то опинилися коло нижнього входу в монастир. Нажаль двоярусну церкву, вирубану у скелі вже не побачить ніхто, адже вона обвалилася під час землетрусу. Попили води із чудодійних джерел, відпочили та й попленталися назад на автобус. Щоправда їхали назад у Кам’янець ми на авто, водій якого сам зупинився коло нас.


Після повернення одразу ж сідаємо у бас на Хотин. В самому містечку трохи тупимо і їдемо в центр, в той час як замок знаходиться на окраїні. З матючком дісталися таки до фортеці (рекламний плакат стверджує, що до замку 1 км, а насправді – більше 2-х). Ззовні твердиня над Дністром виглядала фантастично, але в середині нас знову очікувало певне розчарування: доступ у всі вежі закритий, на мури залізти ніяк. Повештавшись внутрішнім двором, відправилися на сусідні пагорби задля того, щоб зробити кілька знімків. Видершись на вершину, я таки задовольнив свою жагу: ракурс для зйомки відкрився чудовий. Настав час повертатися додому. На трасі вдало впіймали маршрутку і швидко повернулися у Кам’янець.

Ранок 4-го дня подорожі був присвячений прощанню з Кам’янцем. Востаннє пробіглися Cтарим містом, покаталися на оглядовому колесі та й поїхали собі далі на південь – у Чернівці.


Буковина теж зустрічала сонцем, але поки ми поселилися і роздуплилися набігли хмаринки. Тож перші враження від міста були «підмоченими». В першу чергу відправилися до славнозвісного університету, який раніше був резиденцією буковинських митрополитів. Будівлі, скажу я вам, надзвичайні. Нічого подібного я раніше ніде не бачив. Погуляли парком у внутрішньому дворі, пожурили універ за те, що його практично неможливо сфоткати повністю, та й пішли собі їсти у найближчу піццерію, де врешті-решт і пересиділи дощ. Далі були залізничний вокзал, три головні площі міста – Театральна, Соборна і Центральна, православні і католицькі храми, будинок із совою та багато іншого. Центр Чернівців дуже сподобався своєю архітектурою. Також слід врахувати, що площа історичного центру, як для такого невеликого міста, досить пристойна. І все ж ми встигли оглянути практично всі цікавинки. На ранок лишався тільки стадіон і обласний архів. Тому нарешті можна було розслабитися і трохи повалятися на кроваті, не переймаючись тим, що бас їде через півгодини(годину, півтори) і на нього неодмінно треба встигнути.


Наступний пункт – Івано-Франківськ. Нас чекав найдовший автобусний переїзд – 150 км. Здавалося б смішна відстань, але долали її ми без малого 5 годин… Виною цьому були і довгі зупинки, і неквапливість шОфера, і звісно відсутність доріг як таких – одні напрямки. Після прибуття Дочу «поперло», тому зняту хату ми шукали довгенько. Одразу ж поїхали в центр, але настрій чомусь не дуже сприяв прогулянкам. Закуповуємо продукти і повертаємося «додому». Ранок вечора мудріший, що і було доведено наступного дня. Не зважаючи на дощові хмари, що намагалися затулити веселе сонце, ми обійшли історичний центр, відвідали цікавий двоярусний стадіон та й відправилися на автовокзал. За моєю шкалою Франківськ можна ставити в один ряд з Вінницею. Дорога до Тернополя проходила по передгір’ям, відповідно повз нас пропливали чудові пейзажі Прикарпаття.

Файне місто Тернопіль спочатку таким не здалося. Адже з усіх хат, що ми продзвонили, вільною була однокімнатна квартира в центрі за 90 грн. Така ціна навівала певні підозри, які виправдалися вже через годину. Ми прибули на вулицю замкову і побачили оце:

І повірте ці фото не передають повністю всю атмосферу цієї хібари… але діватися нікуди: вечір наближається, а більше номерів телефонів у нас немає. Вирішуємо скинути речі і якомога довше вештатися містом, щоб не повертатися у цей жах. Настрій впав нижче плінтуса. Для того, щоб хоч якось покращити стан відправляємося у першу ж піццерію. Заклад виявився вельми пристойним: і обслуговування, і власне їжа були на хорошому рівні. Далі прогулялися центром, сходили до міського Ставу і почали шукати місцину, де б ми змогли переглянути матч Україна – Чилі. Спочатку наткнулися на рекламу одного закладу, а потім і на карту міста. З горем пополам знайшли на ній необхідну вулицю і відправилися на пошуки. На шляху нам трапився спочатку парк з гусями, качками, лебедями і пеліканом, а потім і величний костел. Далі дорога якось сама собою привела нас до необхідного спорт-бару. Перемога 2-0. Піша прогулянка назад. Все це практично знівелювало враження від нашої хати. Тому влягалися вже більш-менш спокійно. Турбував лише ореол світла навколо вхідних дверей, що проникало крізь щілини зі сходинкової клітини…

Підйом був раннім, усвідомлення факту, що ми залишаємо цей гадючник, вивело посмішку на наших обличчях. Рання година, всі заклади харчування ще закриті. Тому вирішуємо самі погодувати охочих…голубів, які тусувалися стадом десь у 100-150 голів на центральній площі. Після годівлі слідує вже традиційний погон пернатих від Дочі і ми йдемо снідати. Та ж піццерія, то й же салат і та ж привітність офіціантів. Знову прямуємо на автовокзал і їдемо далі – у Золочів.

Саме Золочівського замку нам не вистачало для «закриття» Золотої підкови України. На в’їзді у містечко нам трапилася дерев’яна церква, коло автовокзалу – будівля, що поєднала у собі костьол і ратушу. А потім ми дісталися і замку. Він кардинально відрізнявся від фортець, які ми бачили кілька днів тому. Навколо нього немає височенних стін, а лише невисокі земляні вали. Внутрішній двір – рай для садівника: клумби, фонтан, статуї, міні-річечка. Також є дві споруди – Китайський палац і просто палац. В середині обох цікаві тематичні виставки. Далі ми трохи полазили оборонними валами та й пішли собі чекати бас до завершальної точки нашої подорожі. Чудова погода сприяла простому розваленню на газоні, поїданню фруктів, погоням за метеликами, фотканню спогадів (виявляється слово сувенір французькою мовою означає не що інше, як спогад) і просто ніфіганеробленню.

Броди запам’яталися в першу чергу шаленим галопом. Саме так ми носилися цим містечком спочатку у пошуках місцевого замку (розвалюха, до якої нікому немає діла, або жалко грошей…), потім у пошуках магнітів. Попутно вдалося оглянути місцеві цікавинки, головною з яких виявився замок Потоцьких (знаходиться у стані, який навіть поряд не можна ставити із станом «міського» замку). Буквально на ходу знаходимо столову, де за 20 грн і за 15 хвилин наїдаємося від пуза, і дуже-дуже швидко добігаємо до вокзалу. Коротке очікування, тяга на горизонті, липовий студак ніяк не хоче впарюватися провідниці, доплата (благо гроші ще лишалися) і спокійна дорога додому. Подорож закінчувалася і емоції та враження переповнювали настільки, що навіть важко було оцінити: вдало ми з’їздили чи можна було і б краще? Зранку рідна Полтава була сонячною і це добре!


Пройшло вже більше трьох тижнів і тепер я чітко розумію, що з’їздили ми не дарма. Ми побачили стільки, скільки багато хто не побачить і за все життя. Користуйтеся нагодами, не втрачайте свого шансу! Любіть своє!
Коментарі
Коментувати новини можуть лише авторизовані користувачі